ВО "Свобода"

ENG

8 вересня 2016
Анатолій ВІТІВ: На ту справу, яку ми робимо, може не вистачити цілого життя…
Анатолій ВІТІВ: На ту справу, яку ми робимо, може не вистачити цілого життя…

До 25-річчя "Свободи" далі друкуємо спогади свободівців, які крок у крок йшли зі своєю політичною силою чверть століття. Нині розмовляємо з заступником лідера "Свободи", головою Волинської обласної організації Анатолієм Вітівим. Розповідь Анатолія про пройдений шлях - це не тільки спогади про віру, відданість ідеї, жертовність… Це також і світлий гумор у згадках про тодішній юнацький максималізм та набиті через відсутність досвіду ґулі. Але що може бути ліпше, аніж усміхнутися, озираючись назад та усвідомлюючи, що насправді - все було не дарма…

- Ідея створення такої політичної сили, якою сьогодні є "Свобода", - розповідає Анатолій, - визрівала в середовищі "Варти Руху", де я був одним з керівників. Ця організація була напіввійськова структура, свого роду бойове крило Руху. Ми всі готувалося, що от прийде час, і доведеться йти в ліс виборювати Незалежність. Розшукували людей, які ще пам'ятали буремні етапи визвольної боротьби 40-х років, і жили їхньою пам'яттю та тим, що вони розповідали. Вони нам так казали, а ми вірили у міф, що от вийде ОУН з підпілля і всіх нас очолить, коли треба буде визволяти землю від окупанта.

Але на якомусь етапі ми - тодішнє керівництво "Варти Руху" - почали розуміти: те, що на цей час пропонують демократичні лідери, - це не зовсім те, що насправді потрібно Україні. Бо Україні потрібен націоналізм: ніколи ще у світовій історії ліберали чи демократи не виводили країну з кризи. А націоналісти це роблять тому, що мають цілісну концепцію розвитку держави - як в економіці, так і в політиці. Ми вже тоді почали замислюватися - а що ж буде, коли Україна постане? Якою її будувати? Випереджуючи час на кілька кроків наперед, ми вже тоді добре розуміли, що рано чи пізно наші дороги з так званими демократами розійдуться. І потихеньку проговорювали свої подальші плани. Так і виникла ідея створення нової політичної сили, і ми взялися до написання її програми…

А вже з написаною програмою пішли в молодіжні середовища, зокрема в "Спадщину" та "Студентське братство". Ми приходили до їхніх лідерів, як от до Олега Тягнибока - показували програму і добирали під неї людей. Нашу програму або приймали повністю, або взагалі не йшли з нами…

- Що в цій найпершій програмі було такого особливого?

- Думаю, у ній все було новим і відповідало духу націоналізму. Це, певно, була така собі перша програма націоналістичної партії в Україні. Вчора я її знову перечитував - тези залишаються актуальними досі. Наприклад, в одному з пунктів сказано, що Росія - наш стратегічний ворог. На той момент всі довкола казали інше. Що з Росією треба миритися, дружити. А ми відповідали, що північний сусід ніколи не змириться з нашою незалежністю. Також ми вже тоді попереджали, що Україну чекає небачена економічна криза. Ніхто не хотів у це вірити, але націоналісти, як завше, мали рацію.

…Коли ж наша програма потрапила до рук тогочасних лідерів "Руху", то вони залементували: "Ой-ой-ой, як так можна!!! На вулиці демократія, а ви пропонуєте якийсь печерний націоналізм". Але час, що минув відтоді, показав, що ми все говорили правильно, і всі наші прогнози справдилися. Декотрі, як-от війна, - майже через чверть століття…

- На той час ви були молодими і йшли фактично непроторованим шляхом. Мусили ж бути люди, на яких ви рівнялися, які були прикладом…

- Мені тоді був 31. Ми зачитувалися Бандерою, Ярославом Стецьком. Але розуміли, що вони жили у 40-х роках, тому брали з їхніх праць найбільш сучасні ідеї. Бо кожна ідеологія, націоналізм в тому числі, розвивається, бере від життя все найсвіжіше, аби не відстати. Ми ж не можемо нині не користуватися комп'ютерами, не писати в соцмережах. …Так от нас страшенно захопила праця Стецька про дві революції, тому й у назву партії поклали його ідею про єдність соціального та національного - Соціально-Національна Партія України. Правду кажучи, з назвою тоді ми мали проблеми: багато опонентів почали казати, що ми нібито є соціалістами, хоч ми ними насправді ніколи в житті не були. І назва партії передбачала власне "соціальне", а не соціалізм, як, скажімо, у викладі комуністів чи Олександра Мороза.

…Першу відозву нової політичної сили ми поширили вже тоді, коли об'єднали довкола себе певну групу людей, таких, наприклад, як Богдан Салій, Леонтій Мартинюк та інші. Пригадую, цю відозву клеїла вся партія - від голови до рядового членства. Партія, звісно, тоді була нечисельною, і ми сподівалися, що після відозви до нас прийдуть купи народу. Яким же сильним було розчарування, коли на другий день… прийшла тільки одна людина.

- Чому ж так?

- На той момент ми пішли проти течії. Ми несли нове, а старе треба було ламати. А ще в нас був отой максималізм молодості, що от коли ми все робимо правильно, то вони мають до нас прийти, а вони - не прийшли… Потім ми зрозуміли, що не треба чекати, поки люди до нас прийдуть, а треба самим іти до людей. І ми почали робити зустрічі у дворах, на підприємствах - а на той час іще працювало багато підприємств, які хоч і були в кризовому стані, але декотрі налічували 15-20 тисяч людей. Уже пізніше ми дочиталися, що в Бандери є слова "дійти до кожного українця". Життя показало, що тоді ми все робили правильно.

…Ми натхненно будували партію на своїх засадах, своєму баченні. Звісно, що для тієї невеликої групи людей, які поставили собі за мету побудувати велику політичну силу, а тим більше взяти в свої руки управління державою, це було дещо з царини фантастики. Нас називали ідеалістами, але, видно, ми таки були ідеалістами з великою часткою прагматизму, бо час показав, що зуміли розбудувати партію, стати присутніми в місцевих радах, у парламенті. Те, що зараз ми вийшли з парламенту, себто не маємо там своєї фракції, хоч маємо своїх представників, це просто один з етапів переформатування.

- Як виглядала на початках партійна робота?

- 90-ті роки - це початок кризи, вже почали закриватися підприємства, збільшуватися безробіття… Ми тоді ще всі працювали на роботах, а після роботи приймали людей… Але в один момент зрозуміли, що на аматорстві професійну партію не побудуємо. Якщо хтось буде приходити з заводу, хтось працюючи на залізниці чи лікарем… І ми вирішили: якщо віримо в те, що робимо, то в один день усе керівництво має залишити медицину, вчительство тощо і - йти в "чисту" політику.

- Страшно, певно, було в той час залишитися без роботи?

- Дуже страшно, але ми розуміли, що інакше нічого не зробимо. Я тривалий час жив за кошти родини, потім, як і багато хто в той час, трохи переганяв машини… Валерій Черняков, пригадую, їздив до Польщі, щоб вижити. Якось плануємо акцію, зазирнули в бюджет партії, а там - 12 копійок… Але це нас не зупиняло. Все одно працювали, робили акції. Ми розуміли, що коли робимо правильне діло, то рано чи пізно знайдуться підприємці, з малого чи середнього класу, які сповідують наші принципи та ідеї. Чесно кажучи, до нас і зараз іноді приходять люди, які не сприймають підприємництва. Що от націоналізм - це правильно, а бізнес - уже ні. Та насправді хтось займається політикою, хтось підприємництвом, і тільки спільними зусиллями зможемо щось зробити. Ми й декларуємо себе як політичну силу, що представляє середній клас й обстоює його інтереси. Зрештою, вже й на самих початках з'явилися люди, які готові були під наші ідеї, скажімо, друкувати листівки. Тільки під ідеї - тоді ми більше нічого не мали.

- Які періоди, на Вашу думку, були найважчими в час становлення націоналістичної політичної сили?

- Ми от зараз говоримо, що Україна пережила дві революції, забуваючи про революцію 1990-91 рр. Це теж був певний етап до проголошення Незалежності. Відбувалися численні мітинги в Києві, Львові та на Волині, які нерідко розганяли з собаками, ОМОН бив людей. Це була революція, яка, може, полягала не в тому, що учасники стояли на Майдані - це радше був рух, заходи. Ми вже тоді витягували своїх людей з райвідділів міліції у Києві й у Львові… То були доволі бурхливі події, і я б не казав, що нам аж так легко впала Незалежність - як манна з неба.

…От ми зараз святкували 25 років Незалежності, ровесницею якої є наша політична сила. Під час святкування майже не згадували ті важкі чотири дні, які передували проголошенню - коли було ГКЧП. …Пригадую, що коли ми запропонували тогочасній владі, що от зараз заблокуємо бетонними плитами львівське телебачення, як то зробили у Вільнюсі, й організуємо вам доступ до ефірів, то тодішня влада (на той час демократичної Львівської області!) - побоялися. Це теж історичний факт. На той момент ніхто ж не знав, як саме той путч закінчиться. А після провалу путчу ми разом з іншими молодими громадськими рухами взяли обком партії у Львові та на Волині - викинули з приміщень усіх компартійних функціонерів. А потім почали валити перші пам'ятники Леніну в Україні. Спершу у Львові, а потім помчали в райони, зокрема до Буська, Жовкви… Це така була перша декомунізація. І та декомунізація, яка проходить зараз в Україні, - багато в чому результат декомунізації 90-их…

А потім, через багато років, уже під час Революції Гідності, було повалено головний пам'ятник Леніну в Україні - на Бесарабці у столиці. І це теж робила "Свобода". Падіння боввана дало новий поштовх революції. Свіжим адреналіном став і свободівський Марш УПА до річниці Бандери. Майдан вимагав дій, і це були ті дії, які суспільство сприйняло на ура. Щоправда, в Арсенія Петровича та Кличка була істерика - як ви могли. Хоч уже невдовзі вони теж почали схвально про це говорити, але, як завше, відстаючи на кілька кроків від вимог часу. На мою думку, Україна тому й пасе задніх, що ті політики, які завдяки революції виходять на авансцену, - нерішучі, не є націоналістами. Просто ситуативно потрапляють у високе крісло й не розуміють, що ж треба робити далі.

- Але чому обирають не тих? Обережність людей?

- Останні довибори показали: чимало людей, що чують у телевізорі, у те й вірять. Пройшли партії, які мали телеканали або на які цільово працював телеканал. Наша праця тому й тяжка, що ми йдемо від хати до хати. Але ж у тому є й плюс, бо нині ми фактично - єдина політична сила, яка має реальне членство. Переважно партії не мають членства, а мають телевізор та гроші, на які потім наймають піар-компанії…

- Розкажіть про свою роботу в "Свободі" - Ви ж чи не єдиний, хто з першого дня в партії в керівному органі…

- Схоже, що так. На початках партія була побудована за іншим принципом, ніж нині: був комітет уповноважених, кожен відповідав за свою ділянку роботи. Моя посада називалася "Уповноважений з питань робітництва". На той момент до моїх обов'язків належала організація первинних осередків на підприємствах, контакти з профспілковими лідерами - тоді зароджувалися перші незалежні профспілки. Те, що ми отримали перших депутатів місцевих рад, навіть обласної ради, зокрема Олега Тягнибока, це була багато в чому робота тих робітничих та студентських середовищах. Бо про нас газети могли або нічого не писати, або дуже погане. Доброго ніхто взагалі не писав, і якщо й з'являлася якась замітка в газеті - то вся партія збігалася прочитати. О! Нарешті про нас хоч щось написали.

- Але ж чому?

- Бо ті, що приходили до влади, були ті ж вихідці з совка. Всі тогочасні демократи робили політичну кар'єру з Комуністичної партії. Пам'ятаю, як у 1998 році, коли вже керували демократи, ми вигравали у другому турі вибори мера міста Червонограда. За дві години до завершення приїжджає міліція, забирає наших спостерігачів, які нібито мають писати якісь пояснення, а за той час "робляться вибори". Приїжджаємо - а ми вже вибори програли. Тож з того часу нічого не помінялося. Але це ще більше нас розізлило - ми зрозуміли, що все робимо правильно, бо наразі міняються обличчя, але не міняється сутність. Ми не хотіли російської України чи "примарафеченої", але не української національної держави. Нам завжди йшлося про національну державу.

…З плином років нові суспільні виклики ставили нові завдання перед партією. Треба було піднімати регіони, і було ухвалене рішення, що кожен із вищого керівництва партії бере на себе певні області. Мені спершу "припала" Івано-Франківська, але потім один з партійців попросив "помінятися" на Волинь. Я охоче погодився, бо на Волині були хлопці з "Варти Руху" - я всіх їх добре знав.

Спочатку їздив туди на день, на два, на три. Потім почав там жити і розбудовувати організацію. То було не так просто. Пам'ятаю, як голова партії давав 20 гривень і казав - ось, ні в чому собі не відмовляй, привези 15 тисяч підписів чи то під відозвою, чи то іншим важливим документом. Один час я був куратором обласних організацій Західної України. За цей час у партію вступило багато людей, які зараз є провідними політиками партії: Олег Сиротюк, Ігор Сабій та інші. Я пройшов усі етапи розвитку політичної сили. Звісно, за стільки років було різне. ТА відколи очолив партію Олег Тягнибок, ми отримали новий імпульс.

…У ті часи ми відрізнялися від інших політичних сил насамперед тим, що завжди ставили собі надвисокі завдання. У нас в офісі висіла велика карта, і ми мріяли про те, як розширяться кордони України і які українські землі рано чи пізно мають повернутися в лоно України. Якщо ставиш собі надзавдання - то таки чогось досягнеш. Також у тодішній партії дуже багато часу йшло на ідеологічні дискусії - ми відчували в тому потребу. Мета - виробити свою стратегію, своє бачення подальшого розвитку України. І багатьма напрацюваннями того часу ми й користуємося нині. Пам'ятаю, що обов'язково раз у тиждень засідав комітет, і він міг тривати, скажімо, від обіду до третьої ночі… Тоді ми не думали про мандати - вони не були метою. На мандати ми дивилися як на перехідний етап, що дасть нам змогу більше працювати. І тоді, і тепер, навіть ставши депутатом, свободівець не може перестати бути ідеологічним бійцем. До речі, коли раніше людина вступала в СНПУ, то вона обов'язково мала пройти співбесіду з ідеологічним працівником партії, а після того весь час ідеологічні працівники з тією людиною працювали - виховували її, готували собі кадри…

- Через такі речі "Свобода", певно, й вижила?

- Ми вижили і не розкололися, і не пересварилися завдяки сукупності факторів. Перший - це ідеологія. Далі йдуть дисципліна та ієрархія, які передбачає націоналізм. Якби не це, з нами сталося б те, що з кількома РУХами, УРП, УКРП і т. д.

- Пригадую, свого часу однією з найбільш нашумілих в Україні акцій була акція "Волинь пам'ятає", ініційована Соціал-Національною Партією України.

- Було таке. Волинська організація провела найбільш резонансну й успішну акцію початку 2000-х років. Вся Україна знала, що Кучма хоче вибачитися перед поляками. Націоналісти ж сказали, що цьому не бути. По всій Волині проводили мітинги, клеїли листівки, плакати та закликали людей до протесту, щоб не допустити приниження українців та оборонити історичну правду. СБУ до нас ходило, як по свячену воду. Треба віддати належне журналістам, які активно висвітлювали наші заходи, статті, прес-конференції. І Кучма попросити вибачення не наважився - побоявся… До речі, найбільш дієву допомогу надавав у той момент єдиний представник нашої партії у Верховній Раді - Олег Тягнибок.

…Коли я очолив Волинську обласну організацію, вона була нечисельною, проте мала бойовий дух. Але потроху почала зростати. Ми, до речі, саме на Волині мали перших двох депутатів міської ради, які пройшли від СНПУ. Ми мали на Волині й першого в історії партії мера районного центру - це були Іваничі. Тоді, коли переміг наш Вілентко, ми його скрізь показувати. Це було перше свідчення того, що ми можемо. Перемога Вілентка була шоком для влади Волині. На всіх оперативках, які на той час відбувалися, йшов "розбір польотів": як таке могли допустити, що соціал-націоналіст став мером. Але опісля Вілентка вибрали мером вдруге - отже дав собі раду. Потім він був головою райради від нас. Будучи головою райради - пішов добровольцем на фронт. Зараз служить за контрактом, тобто це були правильні кадри.

- Анатолію, у Вашій розповіді вражає те, що ті люди, що розбудовували "Свободу", гризлися не тим, як самим стати депутатами, а як представити в радах свою політичну силу.

- Від самого початку ми впроваджували культ не "я", а "ми". І не важливо було, хто стане депутатом. Бо після того ми казали: "МИ перемогли". МИ маємо депутата, а не - я став депутатом. Не скажу, що всі це завжди розуміють. На якомусь етапі ми, здобуваючи чергову вершину і на її освоєння кидаючи всі зусилля, часто жертвували внутріпартійною роботою. Я думаю, що нинішня пауза, коли ми не в парламенті, дає нам нагоду багато чого осмислити та змінити, оновити, осучаснити. Якби ми були політичним проектом, це, звісно, була б катастрофа. Бо ні один політичний проект після програшу не піднімається. Він попросту не потрібен - роблять інший.

- Чому час від часу в політичній силі знаходяться ті, що відходять? Не витримують? І як до них треба ставитися?

- Ми є політична партія. Люди до нас приходять добровільно. І мають право добровільно піти. Головне - це наша віра в те, що ми робимо. І якщо ми далі будемо йти - дорогою до нас приєднаються ті, які вірять в наші ідеї та готові боротися. На початку ми дуже правильно говорили, що на ту справу, яку ми робимо, може не вистачити цілого життя. Але на своєму шляху ми маємо виховати ціле покоління тих, які її потім будуть продовжувати. Якщо ти приймаєш таку формулу, то що таке для тебе пів року, рік, два чи три… Це тільки мить в історії. Треба добряче попрацювати - постояти на наметі, пороздавати газети. Потім ти, звісно, можеш стати депутатом.

Найважче колись було пояснювати нашим членам наші невдачі. Коли ми програвали вибори, але на наступні йшли знову. Йшли, розуміючи, що й цього програємо. Але ми вкладали сили, енергію, знання та свій час. Бо розуміли, що кожна цей неуспіх потім нас приведе до успіху. Нам кричали, що СНПУ провалилася, а ми пояснювали, що це насправді наш успіх, бо ми на 0, 3 відсотка набрали більше…

Зовсім свіжий приклад того, що націоналісти не ламаються. Після того, як нас 2014 року не пустили до парламенту, ми перегрупувалися, зібралися з силами, і вже наступного року перемогли на виборах до місцевих рад практично по всій Україні - дістали нову яскраву перемогу. Для нас насправді немає успіхів чи не успіхів - це все лиш етапи, сходинки до мети, до нашої поставленої чверть століття тому великої мети. А віра в Справу дає нам сили ніколи не опускати руки…

Розпитувала Галина ЧОРНА